Василь Гнилосиров заснував у Каневі перший музей Кобзаря

Василь Гнилосиров народився 1836 року на хуторі Гавришівці Кобеляцького повіту на Полтавщині. Навчався у Полтавській гімназії, де був учнем блискучого педагога Олександра Івановича Строніна, який викладав історію. Літературу навчив його любити ще один великий учитель – поет і байкар Левко Іванович Боровиковський. До Харківського університету Василь Гнилосиров вступив у 1857 році. То був час, що характеризувався помітною активізацією визвольних прагнень і змагань української демократично налаштованої інтелігенції і, що важливо, пошуком нових, легальних і нелегальних, форм боротьби за громадянські свободи. Він швидко захопився виром громадівського життя і став одним з організаторів Харківської громади. Одна з найважливіших турбот громадівців – недільні школи. Гнилосиров звертався до Т.Г. Шевченка щодо забезпечення цих шкіл літературою. Великий Кобзар надіслав їм 3000 примірників свого «Букваря южнорусского».

Учительську діяльність розпочав з 1861 року, працював у навчальних закладах Охтирського, Звенигородського повітів та місті Харкові.

З 1873 року і до відставки у 1895 р. завідував Канівським. двокласним училищем. З вихованців педагога у Каневі виросли два українських поети: Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадує про нього Яким Самотній: «Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості і краси. Дякуючи цьому, більшість учнів його ще з школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою...». Багато учнів стали його послідовниками, такими ж подвижниками ідей просвітництва.

Період життя і діяльності просвітителя у Каневі можна з повним правом назвати шевченківським: одним з головних обов’язків, покладених ним на себе, за велінням душі і за дорученням Київської громади, було збереження і догляд за могилою поета. У березні 1861-го приятель, студентгрек Феоктист Хартахай, що був учасником похорону Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав Василеві Степановичу листок з лаврового вінка, яким уквітчали мертвого, та дві нитки з китиці від домовини – срібну і просту. До кінця своїх днів В.С. Гнилосиров зберігав їх у щоденнику. Нині ці дорогоцінні реліквії є експонатами музею Канівського заповідника, як і документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори: встановлення пам’ятника-хреста, оренда і викуп землі під могилою, спорудження Тарасової світлиці, що започаткувала собою перший у світі народний музей поета. І все це проходило крізь душу скромного канівського учителя.

Василь Степанович своєю подвижницькою працею зробив значний внесок в справу збереження і впорядкування могили Т.Шевченка в Каневі та заснував у місті перший музей Кобзаря — “Тарасову світлицю” 1884 року. Також у 80-ті роки створив рукописну книжку "До історії могили Т. Г. Шевченка". Скорочений її варіант підготував для журналу "Киевская старина", але цензура заборонила друкувати матеріали. Тільки через два роки після його смерті в цьому журналі з'явилася невеличка замітка про історію могили Тараса Шевченка.

Літературна спадщина просвітника невелика: публікації на сторінках журналів «Основа», «Киевская старина», на шпальтах газети «Заря». Окремими виданнями виходили поеми «Закохана» (1893), казка «Царівна - русалка» (1895), а в 1897 – збірка оповідань. Дуже цікавий щоденник В. Гнилосирова, що охоплює чверть сторіччя (1850-1880).

Усе життя В. Гнилосиров присвятив культурно-просвітницькому розвиткові України, поширенню серед молоді ідеї української самосвідомості. Сьогодні приклад його служіння Батьківщині, людям стане у нагоді підростаючому поколінню, а його творча спадщина чекає на подальші наукові дослідження.

16 листопада 1900 року В.С. Гнилосиров помер і похований на Канівському цвинтарі.