Історичний нарис

Полтавщина – історична територія в межах українського лівобережного лісостепу і частково степу (відповідно 82 % і 8 % площі). У сучасних кордонах територія Полтавської області складає 28800 кв. км (4,8 % від площі України, 7 місце серед областей, перевищує розмірами більш ніж 50 країн світу, зокрема Албанію, Кіпр, Кувейт, Ліван, Ізраїль).

На півночі межує з Чернігівською і Сумською областями, на північному заході – з Київською, на заході – з Черкаською, на південному заході – з Кіровоградською, на півдні – з Дніпропетровською, на сході – з Харківською областями. Загальна протяжність кордонів області 1100 км, з яких 162 км проходить по акваторіях Кременчуцького (98 км) та Дніпродзержинського (54 км) водосховищ.

Більша частина території – простора рівнина з середньою висотою поверхні 110 м. Найвища точка області – Деївська гора (204 м) південніше Кременчука, на схилах Придніпровської височини. Найнижча (64 м) знаходиться на березі Дніпродзержинського водосховища, в долині Дніпра.

Північна й центральна частина області розташована в межах Дніпровсько-Донецької западини, серед осадових порід якої виявлено понад 70 родовищ природного газу й нафти. Південь Полтавщини розташований у межах Українського щита, серед кристалічних міцних порід якого криються родовища залізних руд, гранітів, діоритів, сланців. З мінеральних джерел найбільші – Миргородське та Гоголівське.

         Територією області тече 121 річка загальною протяжністю понад 4 тис. км. Всі річки відносяться до басейну Дніпра і є його лівими притоками. Найбільші з них: Псел – 717 км (350 км в межах області), Ворскла – 464 км (226 км), Сула – 363 км (213 км), Оріль – 346 км (80 км), Удай – 327 км (129 км), Хорол – 308 км (241 км). Головною річкою є Дніпро – 2201 км (267 км), що омиває Полтавщину з південного заходу. Після спорудження на Дніпрі каскаду гідроелекторостанцій русло ріки збереглося лише в районі Кременчука, решта долини затоплена Кременчуцьким і Дніпродзержинським водосховищами. До поверхневих вод краю належать 124 озера (площею 676 га), 66 водосховищ, 1200 ставків; болота займають 700 кв. м.

           Полтавщина має надзвичайно сприятливі умови для життя. Тут зосереджені найродючіші чорноземні грунти (6 місце серед областей України). Більша частина площі зайнята сільськогосподарськими угіддями, де переважає культурна рослинність. Природна флора – понад 1500 видів – групується в лісах, степах, на луках, болотах та водоймах. У цих же природних нішах існують фауністичні комплекси – 65 видів ссавців, 300 видів птахів, 11 видів плазунів, 11 видів земноводних, 46 видів риб. До Червоного Європейського списку занесено 7 видів рослин і 17 видів тварин.

          Територія Полтавщини була заселена ще в епоху палеоліту. До цього періоду належить стоянка давньої людини біля с. Гінці Лубенського р-ну – перша з досліджених у Східній Європі. Під час розкопок виявлено найдавніший місячний календар. Подібні знахідки засвідчують найінтенсивніші прояви розумового розвитку людей, що жили тоді на теренах краю.

Початок ранньозалізного віку на території Полтавщини був пов’язаний із виникненням могутніх держав – Кіммерії, Скіфії та Сарматії. Їх влада часом  поширювалася і на лівобережний лісостеп. Проте землеробські племена Лівобережжя зберігали не тільки автономію, а й створювали власні державні об’єднання. В басейнах Ворскли, Псла, Сули існували державні утворення на зразок князівств із власними столичними центрами міського типу. Центр наймогутнішого утворення знаходився на Більському городищі (VІ–IV ст. до Р. Х.), яке ототожнюється з містом Гелоном грецьких джерел. Більськ-Гелон був найбільшим укріпленим поселенням у тогочасній Європі (площа 4875 га, довжина стін понад 37000 м, населення від 12 до 30 тис. чол.). На території  Більського городища вільно могли розміститися його знамениті сучасники – Троя, Вавилон і Афіни. Грандіозні руїни до сьогодні вражають уяву дослідників та відвідувачів. З Гелону, ймовірно, походив один із «семи наймудріших» стародавнього світу – Анахарсіс, «скіф» царського лісостепового роду.

З утворенням Києво-Руської держави територія Полтавщини входила до Переяславського князівства. Для захисту від кочівників понад річками були збудовані фортеці-«городи»: Хорол (1084), Пісочин (1092), Голтов (1095), Лубно (1107), Пирятин (1154), Лукомль (1179). Населений пункт під назвою Лтава (Полтава) вперше зустрічається в Іпатіївському літописі 1173 р., вже під сучасною назвою місто згадується в XІV ст.

Внаслідок монгольської навали на територію Лівобережжя поширилася влада ханів Золотої Орди. У XIV ст. Полтавщина потрапила під владу Литви.

1399 р. на Ворсклі відбулася доленосна для історії України, Литви та Московії «битва народів», в якій об’єднані литовсько-руські й татарські війська великого князя литовського Вітовта й хана Тохтамиша, підсилені підрозділами європейських найманців і хрестоносців, зазнали розгромної поразки від ординців хана Тимур-Кутлука та загонів кримського еміра Єдигея.  Ця поразка поклала край далекосяжним планам встановлення литовської гегемонії в Східній Європі, включаючи Москву.

Після Люблінської унії 1569 р. на терени історичної Полтавщини стала активно просуватися польська шляхта. Наприкінці XVI –  на поч. XVII ст. на території краю сформувалася одна з найбільших латифундій Речі Посполитої – Вишневеччина (за йменням княжого роду Вишневецьких). За розмірами і багатством вона не поступалася багатьом тодішнім європейським королівствам. Столицею цієї держави в державі було місто Лубни, де на високому горбі був вибудуваний чудовий палац, схожий на готичні лицарські замки. Останній володар Вишневеччини князь Ієремія володів на Лівобережжі 56 містами та ін. населеними пунктами, одержуючи щорічно 600 тис. злотих прибутку. Ієремія утримував 12-тисячне наймане військо і не визнавав над собою ніякої влади, погрожуючи самому королеві.

На зламі XVI–XVII ст. Полтавщина стала ареною запеклих козацьких воєн проти Польщі. Тут розігрався останній акт боротьби С. Наливайка (1594–1596 рр.), що увійшов до історії як Солоницька трагедія. На полтавській території відбувалися практично всі козацькі війни 1625–1638 рр. – М. Жмайла (1625 р.), Т. Федоровича (Трясила) (1630 р.), П. Бута (Павлюка) (1637 р.),  Я. Острянина (1638 р.), Д. Гуні (1638 р.).

В роки Хмельниччини (1648–1657 рр.) полтавський край був надійним тилом народної армії, звідки гетьман черпав людські резерви, продовольство та військове спорядження. Місцеві козацькі полки, очолювані Ф.Джалалієм, М.Гладким, М.Пушкарем,  брали участь у битвах визвольної війни.

           З 1648 року Полтавщина на 135 років стала складовою Гетьманської держави – Війська Запорозького. В краї стабільно існувало 6 полків: Гадяцький (1648–1649, 1659–1660, 1672–1682 рр.), Лубенський (1648–1649, 1658–1672 рр.), Миргородський (1648–1672 рр.), Переяславський (1648–1781 рр.), Полтавський (1648–1775 рр.), Прилуцький (1648–1781 рр.); коротко існували полки: Зіньківський (1662–1672 рр.), Іркліївський (1648–1649 рр.), Кременчуцький (1661–1663 рр.), Кропивенський (1649–1658 рр.). Гадяч у 1663–1668 рр. був столицею Гетьманської держави. 

Після смерті Б. Хмельницького різко загострилася соціально-політична боротьба. У 1657–1663 рр. ця боротьба набула форми громадянської війни, а Полтавщина стала епіцентром і головною ареною цієї війни.  Розпочата діями полтавського полковника М. Пушкаря громадянська війна призвела до трагічних наслідків. У перебігу міжусобної війни полягло бл. 50 тис. українців.  Водночас події цього періоду започаткували процес руйнування козацької держави.

Гетьман І. Мазепа спочатку активно допомагав царському уряду у війнах Росії з Кримом (походи 1687, 1689 рр.) і Туреччиною (Азово-Дніпровська кампанія 1695–1699 рр.). Під час взяття турецьких фортець у пониззі Дніпра відзначилися козаки Полтавського полку, очолювані П. Герциком. Із добутих у фортеці Кизи-Кермені турецьких гармат було відлито 120-пудовий дзвін для Успенського собору в Полтаві (нині в експозиції Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського) з віршованим написом, складеним поетом І. Величковським. Так само гетьман підтримав  Петра І на початку Північної війни (1700–1721 рр.), однак, довідавшись про плани царя скасувати самостійне існування Української держави, в 1708 році приєднався до антимосковської коаліції й уклав договір із Швецією, до якого згодом прилучилися запорожці.

Територія Полтавщини у 1708–1709 рр. стала головною ареною Північної війни, а вирішальна битва відбулася під Полтавою 27 червня 1709 р. Після поразки І. Мазепа з рештками війська  емігрував до Туреччини. Разом з іншими мазепинцями вийшли на еміграцію три сини полтавського полковника П. Герцика, його донька Ганна, дружина гетьмана України в екзилі П. Орлика та їх діти. Старший син Григорій після смерті батька став лідером української еміграції.

Після  включення Лівобережної України до складу Російської імперії полково-сотенний устрій був скасований і замінений губернським.

У 1781–1796 рр. територія Полтавщини була розділена між Катеринославським, Київським і Чернігівським намісництвами. В 1796–1802 рр. знову перебуває у складі Малоросійської губернії. Остання царським указом від 27 лютого 1802 р.  поділена на Полтавську і Чернігівську губернії (1802–1925 рр.; до 1856 р. під владою спільного військового губернатора).

          Мила російському серцю згадка про Полтавську перемогу забезпечила на початку ХІХ ст. адміністративному центру Полтава губернський статус. Тож імперська пропаганда швидко створила Полтаві імідж «міста російської слави».

            У період української революції 1917 - 1921 рр. полтавці на різних рівнях брали саму активну участь у процесах державотворення та національного відродження. Краяни працювали в українських урядах періодів УНР, Української Держави та Директорії: С.В.Петлюра (генеральний секретар військових справ, голова Директорії УНР), Б.М.Мартос (генеральний секретар земельних справ, голова Ради Міністрів УНР), І.М.Стешенко (генеральний секретар освіти УНР), М.В.Порщ (генеральний секретар праці і військових справ УНР), О.Я.Шульгин (генеральний секретар міжнаціональних та міжнародних справ), Андрій Лівицький. Десятки полтавців входили до складу УЦР, серед них, такі визначні постаті, як: В.О.О’Коннор-Вілінська (уродженка с. Миколаївка Кременчуцького повіту), К.І.Осьмак (с. Шишаки), П.Д.Понятенко (м. Полтава), В.М.Шемет (м. Лубни), Я.М.Стенька (м-ко Старі Санжари), М.Д.Токаревський (Костянтиноградський повіт),  П.І.Чижевський (Гадяцький повіт), О. П. Янко (м-ко Старі Санжари). Десятки тисяч краян зі зброєю в руках відстоювали незалежну і соборну УНР у запеклій боротьбі з більшовицькою ордою.

           Політичні пріоритети краян у цей період були чітко розставлені вже на губерніальному селянському з’їзді, що відбувся у Полтаві 16-17 квітня 1917 року (про масштабність форуму свідчило хоча б те, що на нього з’їхалося більше півтори тисячі селянських уповноважених від волостей з усієї губернії).

          Прихильне ставлення до дій УЦР та проголошених нею Універсалів ми спостерігаємо і з боку місцевих органів влади. Так, 22 червня 1917 року Полтавське губернське земське зібрання на своєму засіданні, обміркувавши І Універсал УЦР, ухвалило уважати Центральну Раду правомочним органом всього українського народу, водночас висловило повну готовність щодо її підтримки.

 Згодом, після проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки, у Полтаві 10 листопада 1917 року відбувся парад військ і багатолюдний мітинг. По завершенні урочистих заходів керівництвом губернії було надіслано вітальну телеграму на адресу Генерального секретаря внутрішніх справ Центральної Ради. У телеграмі, зокрема, зазначалося, що «Універсал був оголошений головою Ради Революції Терлецьким, після чого виступили з привітанням до громадянства Губерніяльний комісар Лівицький, представники Ради Селянських Робітничих та Вояцьких депутатів і соціалістичних партій українських, російських та єврейських. Губерніяльний комісар од імені адміністративних інституцій на Полтавщині заявив, що однині буде коритись тільки єдиній владі Генерального Секретаріяту. На мітингу був повний спокій. Робітники, солдати й громадянство з великою радістю вітали Універсал Центральної Ради».

        Наступного дня своє ставлення до історичної миті висловили депутати Полтавської міської думи, які більшістю голосів (20 проти 9) підтримали УЦР у площині проведення нової форми управління в Україні та прийняли з цього приводу відповідну резолюцію.

         Згодом, весною 1918 року, була оприлюднена і позиція Полтавської губернської народної ради на проголошений УЦР ІV Універсал. У резолюції губернської народної ради, яку оприлюднив 22 квітня 1918 року голова Полтавської міської управи М.Д.Токаревський, зокрема, зазначалося: «Стоючи на грунті ІІІ і ІV Універсалів, які урочисто були об’явлені Центральною Радою, як основа нашого державного життя, Полтавська Губерніяльна Народня Рада звертає увагу Центральної Ради і Міністерства, що тільки утворення єдиної сильної демократичної влади, що обіпреться лише на народ в лиці місцевих самоврядувань, забезпечить Народній Республіці буйній розцвіт держави української».

           У 1917-1919 роках переважна частина полтавських урядовців, представники практично усіх осередків українських політичних партій, місцева національна інтелігенція, духовенство і навіть селянство підтримували політику УЦР, Української Держави, Директорії та курс українських урядів. Для більшості населення Полтавщини соціально-політичні та економічні кроки Києва були логічними, прогнозованими і зрозумілими.

          Від січня 1919 року Полтавщина перебувала під більшовицькою окупацією. Початок післявоєнної відбудови краю збігся у часі з голодом 1921-1923 рр. Як відомо, цей голод був викликаний низкою причин: загальногосподарською розрухою внаслідок більшовицької навали, продрозкладкою, а також небувалою посухою в основних зонах товарного землеробства, насамперед Поволжя, Північного Кавказу, південних губерній України.

  Полтавщина стала третьою з українських губерній, яка надала голодуючим губерніям найбільшу допомогу. Всього з Полтавщини було відправлено в 1921 р. 6008 вагонів зерна, переважно до Поволжя і Москви. Крім того, губернія прийняла до 17 тис. дітей  – біженців із голодуючої Росії. Однак, здавши більшість заготівельного хліба державі, місцева влада опинилася наодинці зі своєю бідою, коли в 1922 році через недорід голод охопив Кобеляцький, Костянтиноградський, частину волостей Кременчуцького, Лубенського і Миргородського повітів.

На початку 1920-х років Полтавщина не належала до індустріально розвинених губерній України. Незважаючи на те, що, за даними промислового перепису 1920 року, тут налічувалось майже 15 тис. підприємств, абсолютна більшість із них (до 98%) були дрібними, кустарного типу.

У період до суцільної колективізації на теренах краю успішно розвивалася й сільськогосподарська кооперація. В 1924 році нею було охоплено 20% селянських господарств, а в 1929 р. – майже 50%. Особливого поширення на Полтавщині набули такі галузі сільськогосподарської кооперації, як кредитова, бурякова, молочарська. Через кооперацію селянин поєднував інтереси власного індивідуального господарства з інтересами інших членів кооперативних товариств, задовольняв свої потреби в кредитах, отримував худобу, складні машини і реманент, збував свою продукцію. Сільськогосподарська кооперація повністю будувалась за принципом добровільного членства та користувалася підтримкою з боку селянства.

Політичне життя в радянській Україні, зокрема на Полтавщині, у 1920-ті роки визначалось прагненням компартії, як правлячої політичної сили, зміцнити свою диктатуру, встановити повний контроль над суспільством. Більшовицька партійна організація Полтавщини досить швидко опанувала панівні позиції в радах робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Свій контроль над місцевими органами радянської влади режим установив у містах у грудні 1920 р., коли відбулися вибори до міськрад. Ці вибори проходили ще на багатопартійній основі. Тоді в Полтавській міськраді члени КП(б)У посіли ѕ депутатських місць. І саме вони, використовуючи свою більшість, уже на перших пленарних засіданнях виключили з міськради обраних туди меншовиків та правих есерів. У декларації протесту до Полтавської ради меншовики висунули вимоги спрощення бюрократичної машини й розвитку місцевого самоврядування, розширення виборчих прав населення, позбавлення рад права виключати зі свого складу депутатів за політичними мотивами. Цей протест був проігнорований.

Прагнучи остаточно встановити свою диктатуру, більшовики посилили тиск на нечисленні організації опозиційних політичних партій, формально не забороняючи діяльність цих партій. У березні 1921 року були заарештовані активні члени меншовицької партії на чолі з їх полтавським лідером К. Ляховичем, який, перебуваючи у в’язниці, захворів на тиф і незабаром помер. У 1921-1923 рр. були ліквідовані останні осередки есерів, анархістів. Що стосується Української Комуністичної партії (УКП), то щодо неї обрали іншу тактику – укапістів насильно об’єднали з правлячою партією. 26 лютого 1925 р. у Полтаві відбулась губернська нарада укапістів, де було ухвалено рішення саморозпуститися й членам УКП вступити до КП(б)У. Однак у 30-і роки практично всі колишні укапісти стали жертвами політичних репресій із боку тоталітарної сталінської системи.

Після проголошення курсу на масову суцільну колективізацію сільського господарства, яку Й.Сталін назвав «великим переломом» на Полтавщині, у грудні 1929 року були проведені пленум окружних та районних комітетів партії, де приймались підвищені зобов’язання завершити в основному колективізацію до початку весняної посівної кампанії 1930 р.

Одним із найважливіших елементів суцільної колективізації стало так зване розкуркулювання. Щодо осіб, зарахованих у категорію куркульських, дозволялось застосовувати всі заходи репресивного характеру, включаючи повну або часткову конфіскацію майна та виселення їх і членів сім’ї за межі районів проживання, а у багатьох випадках у віддалені місцевості Радянського Союзу. Розкуркулювання супроводжувалось такими свавіллями, які не можна підвести під категорію перегинів чи зловживань окремих надто запопадливих адміністраторів на місцях. Вони випливали з самого примусового характеру колективізації, санкціонувались згори. В окремих районах Полтавщини відсоток розкуркулених доходив до 8-10%, при директивній цифрі в 4%.

До середини 1932 року суцільна колективізація на Полтавщині була в основному завершена. В усіх районах Полтавщини, яка тоді входила до складу Харківської області, налічувалось 1800 колгоспів, що об’єднували близько 70 відсотків селянських господарств. Створені поспіхом, шляхом штучного об’єднання земельних наділів, реманенту і худоби селян, колективні господарства залишалися економічно слабкими, без достатньої механізації виробничих процесів. У 1930-1932 рр. на Полтавщині було створено 33 машинно-тракторні станції, які мали тисячу тракторів, та вони обслуговували тільки половину колгоспів, та й то лише частково здійснюючи оранку й обмолот зернових культур.

Примусова суцільна колективізація села з її розоренням одноосібних селянських господарств, «розкуркулюванням» заможного та частини середнього селянства призвели до тривалої кризи в сільськогосподарському виробництві, апогеєм якої став Голодомор 1932-1933 років.

Аби повністю виконати план хлібоздачі, влада вдавалася до масових репресій, спрямованих практично проти всіх колгоспників та одноосібників. Для «викачування» хліба була приведена в дію вся державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, ДПУ, міліцію. Тисячі активістів сільрад і колгоспів увійшли до складу різних комісій по організації хлібозаготівель, «буксирних бригад». Для контролю за їх діями та безпосередньої участі в проведенні вилучення хліба у села направлялися уповноважені Харківського обкому партії, райкомів КП(б)У й райвиконкомів, великі групи міських комуністів і комсомольців. Протягом липня 1932 р. – січня 1933 р. лише з Полтави таких уповноважених направляли 263. Окрім того, для «викачування» хліба відправили 500 міських комуністів, 250 профактивістів та 5 тисяч комсомольців. Разом із місцевими активістами вони брали участь у проведенні масових обшуків і експропріації хліба у селян. Під час обшуків забирали не тільки зерно, а й будь-яке продовольство. Люди тим самим прирікалися на голодну смерть.

За всі ці злочинні дії проти власного народу несуть безпосередню відповідальність вищі ешелони функціонерів сталінського тоталітарного режиму, до яких належали не лише перші секретарі Харківського обкому КП(б)У Р.Терехов і П.Постишев, але й партійні та радянські чиновники нижчого рангу  – секретарі райкомів партії і сільських партійних осередків, голови райвиконкомів, сільрад, колгоспів.

Наслідки більшовицьких злочинів 1930-х років стали катастрофічними для населення краю. Загальні демографічні втрати, яких зазнав Полтавський край, під час Голодомору 1932-1933 років, наближаються до мільйона осіб. У цю цифру входять, окрім померлих від Голодомору, тисячі людей, висланих під час розкуркулювання за межі Полтавщини, жертви політичних репресій кінця 20-х — 30-х рр. ХХ ст.

            Полтавська область утворена  згідно з постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 р. Включала 45, згодом 44 райони, 11 міськрад, 7 селищних рад,  971 сільраду.      

           До складу області входили такі 44 сільські райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Гельмязівський, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Драбівський, Золотоніський, Згурівський, Зіньківський, Іркліївський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщинський, Комишнянський, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський), Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Полтавський, Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнобаївський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський. У такому складі Полтавська область існувала до німецько-радянської війни.

          За роки передвоєнних сталінських п’ятирічок на теренах області була здійснена реконструкція вже діючих підприємств, освоєні нові технології. Флагманом промисловості краю став Полтавський паровозоремонтний завод, на якому працювало понад 4 тис. робітників, службовців, інженерів, техніків. У реконструйованих та новозбудованих цехах, устаткованих складними верстатами, щомісяця ремонтувалося десятки потужних паровозів.

          У числі реконструйованих промислових об’єктів були заводи: Полтавський машинобудівний №11, Крюківський вагонобудівний, Карлівський машинобудівний, Кременчуцький імені Сталіна, Лубенський «Комунар», Золотоніський імені Лепсе; фабрики: прядильна і поліграфічна у Полтаві, суконна у Кременчуці.

          Поряд із реконструкцією діючих в області у роки перших п’ятирічок було збудовано 28 нових підприємств. Серед них – найбільший у Радянському Союзі Лохвицький цукрозавод імені Й.Сталіна, збудований і зданий в експлуатацію за один рік. У великі індустріальні центри перетворилися міста Полтава і Кременчук. Валова продукція промислового Кременчука у 1938 р. становила 190 млн. крб. У Полтаві в 1937 р. було 67 промислових підприємств, з них 9 союзного і 9 республіканського значення.

         Територією області проходило 890 км. залізниць. На початку 1939 р. в області значилося 5668 телефонних абонентів і 31293 радіотрансляційних точок.

         У третій п’ятирічці (1938-1942) обсяг капіталовкладень у промисловість Полтавщини почав зменшуватися. Основні капіталовкладення робилися у військові галузі промисловості, яких на Полтавщині практично не було, тож мирний сектор економіки, включаючи харчовий, був зведений нанівець.

         Наприкінці 1930-х років суцільна колективізація в області стала доконаним фактом. Колективізацією було охоплено 95% господарств і 99, 6% посівних площ.

         У 1940 р. колгоспи і радгоспи Полтавської області зібрали найбільший у довоєнний час урожай зернових культур. Стопудовий рубіж перекрили 28 районів із 44. У державні засіки здано 37, 8 млн. пудів хліба, у тому числі близько 13 млн. пудів пшениці.

          У 1939 р. на Полтавщині працювало 6 вузів, 2 науково-дослідних інститути, 44 технікуми, 7 робітфаків, 1735 шкіл, у тому числі 258 середніх. В 1939 р. в інститутах навчалося 3700 студентів, у технікумах – 12600, на робітфаках – 1500.                                                   У школах у 1940-1941 н. р. навчалося 325600 учнів і працювало 14440 вчителів.

        Влітку 1941 року на Полтавщину прийшла Велика війна. Під час тимчасової окупації у період Другої світової війни значна частина України була включена до складу райхскомісаріату «Україна». Райхскомісаріат поділявся на генеральні округи, а вони, своєю чергою, на округи (ґебіти), які об'єднували кілька районів. Полтавщина була поділена на 12 ґебітів, до кожного з яких входило по 3-4 райони. Тільки Пирятинський включав 6 районів.

       14 вересня 1941 року німецьким військам у районі Лубни – Лохвиця вдалося замкнути оточення навколо військ 21-ї, 5-ї, 37-ї та 26-ї армій Південно-Західного фронту. Радянські частини змушені були вести тяжкі, кровопролитні бої, щоб вирватися із оточення.

        20 вересня під хутором Дрюківщиною загинули командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. П. Кирпонос, член Військової ради фронту, секретар ЦК КП(б)У М. О. Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал-майор В. І. Тупіков.

        21 вересня 1943 року війська 53-ї та 5-ї Гвардійських армій Степового фронту, якими командував генерал І. С. Конєв, вийшли на лівий берег Ворскли. Вночі вони форсували річку північніше і південніше Полтави, а 23 вересня після запеклих боїв окупували Полтаву, 29 вересня – Кременчук. «Новий порядок», запроваджений нацистським режимом в Україні, супроводжувався масовим пограбуванням і знищенням мирного населення. Нацизм приніс із собою голод і руйнування, приниження людської гідності, жорстокий режим терору і насильства.

Підпілля ОУН на Полтавщині. Боротьба за Укранську Державу.

        Із початком радянсько-німецької війни із Західної України на схід вирушили утворені ОУН похідні групи мельниківського та бандерівського спрямування, до складу яких за різними даними входило від 4 до 7 тис. чоловік. Здебільшого це були молоді люди, щирі патріоти України, які прагнули в умовах нацистської окупації згуртувати українців навколо національної ідеї і повести їх на боротьбу за свободу й незалежність своєї Батьківщини, яка потерпала під гнітом двох тоталітарних режимів – сталінського,комуністичного й гітлерівського.

         Шлях похідних груп ОУН на Слобожанщину і Донбас пролягав через Полтавщину. У Києві мельниківці створили свій керівний орган – ОСУЗ (осередні та східні українські землі), який охоплював Київську, Полтавську, Чернігівську, Житомирську і Вінницьку області України. Одну з похідних груп ОУН (мельниківців) очолив Ярослав Якимець. До неї входили студенти-галичани Ярослав Лашин, Володимир Попович і Степан (прізвище невідоме). Серед учасників похідних груп були й полтавці, учасники визвольних змагань 1917–1921 років, які з різних причин опинилися на еміграції. Зокрема, протягом 17–19 липня 1941 року на схід вирушили Іван Гармаш, Григорій Падалка, Юрій і Денис Матвіїви, Іван Прохват, Степан Шахрай, Володимир Бідик та Марія Безпалова. У кінці вересня 1941 року до Полтави перевели голову обласного проводу ОУН на Вінниччині Василя Яворіва.

          Значну роботу з виявлення і згуртування національних сил на Полтавщині провів один із лідерів ОУН мельниківської орієнтації, уродженець міста Рогатина на Галичині Богдан Онуфрик («Коник»). Одним із його завдань було формування з українських патріотів органів місцевої влади — допоміжної окупаційної адміністрації з тим, щоб ці люди стали носіями української державницької ідеї на окупованих німцями землях.

        Із різних джерел, що збереглися, достеменно відомо, що українське націоналістичне підпілля у формі осередків чи симпатиків ОУН діяло в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Пирятині, Лохвиці, Золотоноші, Яготині, Кишеньках і Малій Перещепині.

       Ідеї державної незалежності України підпільники ОУН пропагували під час збирання продуктів, грошей і одягу для радянських військовополонених, якими опікувався Український Червоний Хрест, по містах і селах Полтавщини. З цією метою вони неодноразово були в Котельві, Нових Санжарах, Опішному, Диканьці, Мачухах та ін. Організацією допомоги військовополоненим від Українського Червоного Хреста займалися Андрій Багмет та Зінаїда Потульницька – дружина протоієрея Олексія Потульницького. З дозволу окупаційної влади вони виїжджали в села, скликали сходи й закликали людей робити пожертви для українських бранців-полонених.

        Український Червоний Хрест у Полтаві став легальним осередком, навколо якого гуртувалися всі національно свідомі українські елементи, у тому числі й підпілля ОУН. У своїх спогадах про співпрацю з українськими патріотами Г. В’юн писала: «Зовсім природно в колах нашого товариства знайшло значну підтримку українське національно-визвольне підпілля, очолюване тоді, як відомо, обома гілками ОУН.

         Навесні 1942 року німецьке фронтове командування передало Полтавщину в управління цивільної влади – вона була включена до рейхскомісаріату «Україна». Відтоді й почалися масові репресії проти національно свідомих українців. Першими жертвами нацистського терору стали учасники Похідних груп ОУН – молоді підпільники-націоналісти, які прибули на Полтавщину з Галичини та еміграції, щоб допомогти полтавцям у будівництві національного життя. Завдяки спільним клопотанням Полтавської управи Українського Червоного Хреста та керівництва Полтавської міської управи, зокрема Борківського, перших в’язнів удалося врятувати. Але в кінці березня 1942 року, невдовзі після Шевченківських свят, які урочисто пройшли в приміщенні міської управи, було заарештоване і її керівництво на чолі з бургомістром Борківським.

         Якщо на початку окупації України нацисти ставилися до спроб українського національного відродження з настороженістю і зневажливою байдужістю, то надалі почали вбачати в ньому джерело неприємного клопоту для себе. З весни 1942 року почалися гоніння на будь-які прояви українського національного життя. Зі шпальт українських окупаційних газет зникають публікації про героїчні сторінки минулого, зменшується кількість повідомлень про місцеве життя. Нацисти заборонили використовувати українську національну символіку, виконувати гімн «Ще не вмерла Україна», діяльність «Просвіт» та інших українських громадських організацій. Водночас посилюється пропаганда нацистської ідеології, збільшується обсяг офіційних німецьких повідомлень.

        Після повернення комуністичного режиму на Полтавщину ті з українських патріотів, які врятувалися від нацистів, опинилися в застінках НКДБ. У жовтні 1943 року чекісти заарештували П. Марченка, С. Григу, А. Багмета та ін. Кілька учасників націоналістичного підпілля (К. Вайденко, Я. Четверило, А. Даниленко, І. Шпигун та Деркач) перебували у розшуку.

         Після проведених органами НКДБ арештів українське національно-патріотичне підпілля не було остаточно викорішене. У доповідній записці комісара внутрішніх справ УРСР Рясного на ім’я М. С. Хрущова відзначалося, що «в період окупації Полтави була створена підпільна Організація українських націоналістів, яка ставила за мету залучення нових учасників у організацію, проведення серед населення і військовополонених націоналістичної пропаганди. Організація проіснувала до листопада 1943 року». На підставі свідчення арештованих можна зробити переконливі висновки, що на території Полтавської області існувало глибоке націоналістичне підпілля.

        Війна завдала Полтавщині величезних матеріальних і людських втрат. Усе лежало в руїнах і згарищах. Повністю було спалено 355 населених пунктів. Особливо постраждали Полтава і Кременчук, Диканський, Кременчуцький, Котелевський, Полтавський, Решетилівській, Семенівський, Чутівський, Шишацький райони. Під час форсування Дніпра мешканців Полтавщини без одягу, без інструктажу, з половиною цеглини на двох, як зброєю, радянські окупанти кидали воювати проти інших –  німецьких окупантів. Всього з 23 червня 1941 р. по травень 1945 р. на боці СРСР загинуло 269 442 полтавці, зокрема 2 500 жінок.

      На теренах області нацисти закатували та знищили 221 895 чол. (із них 115 тис. військовополонених), зокрема у Полтаві –  20 237, у Кременчуці – 97 000, Лубнах –  19 500, Хоролі  –  9 300, Золотоноші – 12 750 осіб, вивезли на примусові роботи до Німеччини понад 156 тис. громадян. У м. Полтаві окупантами у Гришкиному лісі було створено так звані «долини смерті», де краян розстрілювали і закопували живцем. Лише у перші дні окупації в обласному центрі було страчено понад тисячу чоловік цивільного населення. За час «хазяйнування» окупантів у Полтаві було розстріляно, повішено, спалено, закатовано  бл. 10 тис. євреїв, тисяча циган, 1300 хворих обласної психоневрологічної лікарні, 300 дітей школи-інтернату глухонімих.

        Краяни воювали на різних фронтах, у партизанських загонах, антифашистському підпіллі, руху опорові. За мужність і відвагу, виявлені у боротьбі з ворогом, орденами і медалями Радянського Союзу було нагороджено 55746 чоловік; 300 уродженців Полтавщини стали Героями Радянського Союзу, серед них дві жінки – льотчиця Н.Ф. Меклін (Кравцова) з Лубен і підпільниця О. К. Убийвовк з Полтави. 26 мешканців Полтавської області стали повними кавалерами ордена Слави. 

Відбудова народного господарства на території області розпочалася одразу по закінченні воєнних дій. Перед місцевою владою постало нелегке завдання: у складних умовах нестачі коштів, транспорту, механізмів і кваліфікованих працівників відбудувати у найкоротші строки промислові підприємства, житлові будинки, відновити соціальну інфраструктуру міст та селищ.

Внаслідок тяжкої ненормованої фізичної праці населення (переважно жінок, літніх людей, школярів) вже у жовтні 1943 р. стали до ладу Полтавські заводи «М’ясомолмаш» та молокозавод, а упродовж 1944 року ще цілий ряд підприємств області: Полтавський паровозоремонтний, Крюківський вагонобудівний заводи, Лохвицький цукровий завод, Полтавський м’ясокомбінат, Полтавська прядильна фабрика, завод «Метал», Лубенський верстатобудівний завод «Комунар» та ін.

Загальна сума капітальних витрат по області з 1944 по 1947 роки склала 397 млн. крб., було відновлено випуск таких важливих видів продукції, як вагони-гондоли, металорізальні верстати, машини для шляхового будівництва та ін. За 1946-47 роки введено в експлуатацію 130 тис.кв.м. виробничих площ і 89 тис.кв.м житлової площі. Майже заново були реконструйовані та розширені підприємства: Полтавський машинобудівний завод, Полтавський завод «Головпродмаш», Кременчуцький завод шляхових машин, Карлівський машинобудівний завод, Лубенський завод «Комсомолець».

         Напруженим залишалося становище з трудовими резервами у селах області. У перше повоєнне десятиріччя значна частина колгоспників періодично залучалася до відбудови промисловості, на ударні комсомольські будови. Тож основну силу в колгоспах і радгоспах області у другій половині 1940-х років продовжували становити жінки, чимало з яких освоїли механізаторські професії, працювали спеціалістами та керівниками господарств. Станом на 1946 рік поміж 3074 агрономів, зоотехніків й інших спеціалістів було 839 жінок. Понад тисячу їх працювало трактористами та комбайнерами, в цей надзвичайно складний період жінки очолювали 30 колгоспів.

У другій половині 1950-х – на початку 1960-х рр. було уведено в дію 37 нових великих промислових підприємств: завод по виробництву штучних алмазів і алмазного інструменту, залізобетонних виробів, фарфоровий, пивоварний, «Електромотор», Кременчуцькі колісний та сажовий заводи, Кременчуцький завод шпал (найбільший у Європі), Яреськівський цукровий завод; відновлено й пущено першу та другу черги Полтавської бавовнопрядильної фабрики (1956). Прискореними темпами йшло будівництво Кременчуцького нафтопереробного заводу, Полтавських заводів ГРЛ та хімічного обладнання, Лохвицького та Лубенського заводів засобів автоматизації. Восени 1960 р. Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат (нині Полтавський ГЗК), спорудженню якого приділялася особлива увага, був оголошений ударною комсомольською будовою, на яку прибувала молодь не лише з різних областей України, а й з інших республік СРСР.

Наприкінці 1964 р. на Полтавському заводі газорозрядних ламп у Полтаві пустили в дію єдину в СРСР експериментальну шестилінійну скловарну піч. У 1965 р. дав першу продукцію Кременчуцький сажовий завод. Невдовзі пущено першу чергу Кременчуцького нафтопереробного заводу, Полтавського заводу алмазних інструментів. У 1970 р. дав першу продукцію Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат. 

З уведенням у дію в 1956 році газопроводів Радченкове – Полтава (довжиною 68,5 км) та Радченкове-Миргород (14,5 км) розпочалася газифікація найбільших населених пунктів області. Вже у серпні 1956 р. були підготовлені до прийому газу Полтавська міська електростанція та 930 квартир. Упродовж короткого часу були газифіковані найбільші населені пункти регіону: Полтава, Кременчук, Лубни, Кобеляки, Карлівка.

           У 1966 р. Полтавщина здала державі 47 млн. пудів зерна (проти 38 млн. пудів у 1964 р.). У 1968 р. валова продукція сільського господарства області збільшилася (у розрахунку на 1 га угідь) порівняно з 1966 р. на 5, 4%. Протягом 1970-х років в області було зведено крупні міжколгоспні комплекси з відгодівлі великої рогатої худоби у Лохвицькому, Семенівському, Зіньківському, Кобеляцькому районах. Міжколгоспне об’єднання у Гадяцькому районі спеціалізувалося на бджільництві.

          У цей період у с. Великі Сорочинці Миргородського району відбулося відродження Сорочинського ярмарку (1966), який став традиційним; до Полтави переведено Харківський медичний стоматологічний інститут (1967); відкрито Полтавське вище військове командне училище зв’язку (1968); засновано Полтавський кооперативний інститут; реконструйовано стадіон «Ворскла» у Полтаві (1974).

     У 1980-х роках в області швидкими темпами розвивалася нафтодобувна та нафтопереробна галузі промисловості. Проте за умов спаду виробництва та кризових явищ в економіці зберегти стабільність в окремому регіоні як у промисловості, так і в сільському господарстві було неможливо. Ефективність суспільного виробництва знижувалася, господарські зв’язки між регіонами та підприємствами порушувалися. Набувала масштабності грошово-фінансова незбалансованість, грошові доходи населення почали випереджати темпи випуску продукції і зростання цін.

    Серед підприємств-лідерів 1980-х років значаться: ВАТ «Алмазний завод», Крюківський вагонобудівний завод, Полтавський турбомеханічний завод, Полтавський завод ГРЛ, швейне виробниче об’єднання «Ворскла».

        Значний слід у розвитку аграрного сектора області залишила діяльність першого секретаря Полтавського обкому партії, Героя Соціалістичної Праці Ф. Т. Моргуна. Упродовж 15 років перебування на цій посаді (1973-1988) йому вдалося суттєво покращити стан соціальної сфери села, поліпшити умови праці колгоспників. Було розгорнуто широку програму шляхобудування з асфальтовим покриттям, забудови і газифікації сіл. Суттєво покращилася ситуація з так званими неперспективними селами, яких в області налічувалося близько 800. У 1980-х роках Полтавщина зайняла перше місце з уведення житла, лікарень, шкіл та інших об’єктів у сільській місцевості. У 1985 р. – вийшла на перше місце в УРСР з валового виробництва зернових; врожайність перевищила середньо- республіканську на 4 ц. На початку 1990-х в області налічувалося 459 колгоспів, 90 радгоспів, 20 міжгосподарських підприємств з виробництва сільськогосподарської продукції. Облаштовано 115 будинків-інтернатів для ветеранів села.

       У період 1980-х відкрито Полтавську міську дитячу стоматологічну поліклініку (1981), Кобеляцький музей літератури і мистецтва (1982), кінотеатр «Алмаз» у м. Полтаві, Комсомольський гірничо-металургійний коледж (1990), створено Опішнянський музей-заповідник українського гончарства (1989), споруджено Чутівський кінноспортивний комплекс (1984).

На початку 1990-х років народне господарство Полтавщини адаптовувалося до непростих ринкових умов. Але вже у 1996 р. область за обсягами експорту продукції зайняла п’яте місце в Україні. Полтавщина цього року підтримувала зв’язки з 52 країнами світу. У різних галузях діяло 177 спільних підприємств.

Розпочалося переосмислення історії – освячено Курган Скорботи – пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні (1990). 14 квітня 1990 року відповідно до розпорядження виконкому Полтавської обласної ради народних депутатів в урочищі Триби (біля с. Макухівка) Полтавського району, було проведено перепоховання останків численних жертв сталінських репресій.

 Помітних економічних зрушень у регіоні вдалося досягти на початку 2000-х років, переломним став 2001 рік, коли в області було зареєстровано 1311 фермерських господарств; лише у Полтавському, Глобинському та Кобеляцькому районах, на базі колишніх колгоспів і радгоспів, було створено більше 500 сільськогосподарських підприємств різних форм власності. Обсяги промислового виробництва, порівнюючи з попереднім роком, зросли на 32,8%. Почалося зростання поголів’я худоби та птиці, а відповідно – і вироблення продукції тваринництва.

У реальному секторі економіки упродовж останніх років головна увага приділялась структурно-інноваційному оновленню виробництва та підвищенню конкурентоспроможності продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.

         У період незалежності України в області відкрито газове родовище у Полтавському районі (1993), розроблено проект «АвтоКрАЗ – Івеко» щодо випуску нових італійсько-українських автомобілів (1995), розпочато випуск автомобілів марки ГАЗ у Кременчуці (1996), укладено контракт АТ «Крюківський вагонобудівний завод» із французькою фірмою «Де-Дітріш» на спільний випуск пасажирських вагонів (1997).

          Полтавська область є надзвичайно привабливою для іноземних інвесторів. Станом на 01.01.2019 року в область надходили інвестиції із 43 країн світу.  Головною країною-інвестором є Швейцарія, 78 процентів загального обсягу. До основних країн-інвесторів також належать: Нідерланди, Кіпр, Велика Британія. В області налічується 245 підприємств, які мають прямі іноземні інвестиції. Головним чи­ном іноземні інвестори вкладають капітал в промисловість, переважно у добувну та в роз­роблення кар’єрів.

Компанія Ferrexpo АG (Швейцарія) інвестує кошти в три гірничо-збагачувальних комбінати із видобутку залізної руди та її переробки, які знаходяться на території Полтавської області. ПрАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» є одним із найбільших світових ви­робників залізорудних окатків і найбільш високомеханізованим та автоматизованим підпри­ємством гірничо-металургійного комплексу Ук­раїни. Більш ніж 44 проценти залізорудних окатишів в Україні виробляється на ПрАТ «Пол­тавський ГЗК» та поставляється на експорт до Чехії, Словаччини, Угорщини, Сербії, Австрії, Китаю, Кореї, Німеччини, Японії та Туреччини.

Спільне підприємство «Полтавська газонаф­това компанія» – найбільша британська інвести­ція компанії JKX OIL & GAS в Україні. Компанія є одним з лідерів серед недержавних нафтогазо­видобувних підприємств України.

Компанія «Pioneer Hi-Bred International» (США) побудувала логістичний насіннєвий ком­плекс та підприємство з виробництва насіння в селі Стасі Диканського району. Компанія пос­тійно розширює свій виробничий комплекс. Збудовано лінію з виробництва кукурудзи на насіння та лінію з обробки насіння соняшнику. В минулому році компанія DuPont Pioneer інвесту­вала близько 5 мільйонів доларів США у будів­ництво нової лінії з виробництва соняшнику, яка допоможе задовольнити зростаючий попит на насіння соняшнику Pioneer серед українських фермерів. Загальний обсяг інвестицій компанії DuPont Pioneer у комплекс, розташований у Стасях, складає понад 55 мільйонів доларів США.

У Кременчуці міститься один з двох заво­дів компанії групи «Danone» в Україні (Франція) – ПАТ «Кременчуцький міськмолокозавод». На заводі виробляються традиційні молочні про­дукти (молоко, сметана, кефір та інші) і продук­ти дитячого харчування. На підприємстві відкрито нове спеціалізоване виробництво ди­тячої молочної продукції. Обсяг інвестицій в нове виробництво склав близько 200 мільйонів гривень. Відбулось перенесення виробництва продуктів під ТМ «Веселий пастушок» з Херсона у Кременчук, що є одним із кроків на шляху роз­витку заводів «Danone».

Полтавська область є тим регіоном, чий економічний потенціал на сучасному етапі представлений ефективним поєднанням  потужних підприємств  промисловості, аграрного сектору, сфери туризму та послуг, а все це підкріплюється успіхами у впровадженні медичної, освітньої та адміністративно-територіальної реформ.  

          Після Другої світової війни відбувалися постійні експерименти адміністративно-територіального поділу. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1957 р. ліквідовано Петрівсько-Роменський і Покровсько-Багачанський райони, територія яких розподілена між Гадяцьким, Лохвицьким, Лубенським і Хорольським районами.

          У 1959 році територія Полтавської області становила 28,9 тис. км, тобто 4,8 % території України. До складу області тоді входили 34 сільські адміністративно-територіальні райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Глобинський, Гоголівський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Зіньківський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Козельщинський, Комишнянський, Котелевський, Кременчуцький, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Пирятинський, Полтавський, Решетилівській, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнухинський, Чутівський.

       Починаючи з 1950-го року, виконавчий комітет Полтавської обласної ради депутатів трудящих виносив постанови про об'єднання – укрупнення сільрад: із 2-3 утворювали одну. З'являються й нові населені пункти. Рішенням виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих від 25 грудня 1961 р. населений пункт будівництва гірничо-збагачувального комбінату Кременчуцького району віднесено до категорії селищ міського типу з присвоєнням йому назви Комсомольське. 15 січня 1962 року його передано у підпорядкування Кременчуцькій міській раді депутатів трудящих. Селища Жовтневе, Нікітовка та Шевченківка Карлівської міськради, які фактично злилися з містом Карлівкою, з 8 червня 1962 року включено в смугу останнього.

        На кінець 1962 року в області значиться 2 міста обласного підпорядкування: Полтава і Кременчук, 10 міст районного підпорядкування: Гадяч, Гребінка, Зіньків, Карлівка, Кобеляки, Лохвиця, Лубни, Миргород, Пирятин та Хорол; 19 селищ міського типу: Артемівка, Білики, Велика Багачка, Велика Кохнівка (Кременчуцький район), Власівка (Градизький район), Глобине, Гоголеве (Великобагачанський район), Градизьк, Диканька, Козельщина, Комишня, Комсомольське (Кременчуцький район), Нові Санжари, Опішня, Решетилівка, Ромодан (Миргородський район), Семенівка, Червонозаводське (Лохвицький район), Чутове.

        Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 року в області проведено чимало змін адміністративно-територіального поділу. До категорії міст обласного підпорядкування було віднесено: Полтаву, Кременчук (із селищами міського типу Білики, Власівка, Комсомольське), Гребінку, Карлівку, Лубни, Миргород та укрупнено сільські райони. Їх стало 14: Гадяцький, Глобинський, Диканський, Зіньківський, Карлівський, Кобеляцький, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Пирятинський, Полтавський, Решетилівській, Хорольський. Але таке надмірне укрупнення районів не виправдало себе, як і штучне «притягнення» до Кременчука віддалених селищ. 10 січня 1963 року смт Білики Кременчуцької міськради передано до складу Кобеляцького району, а смт Власівку 1 квітня того ж року – до Кіровоградської області. 4 січня 1965 р. в області затверджено 19 районів, відновлено такі райони: Котелевський, Новосанжарський, Оржицький, Семенівський, Чутівський. Містами обласного підпорядкування залишено було Полтаву і Кременчук із Комсомольськом. Наступного року Указом від 8 грудня 1966 р. у Полтавській області відновлено ще 6 районів: Великобагачанський, Гребінківський, Козельщинський, Машівський, Чорнухинський та Шишацький.

          У 60-ті роки XX ст. відбувалася низка змін щодо передачі сільрад з одних районів до інших, укрупнення сільрад, утворення нових тощо. Із 27 січня 1964 року, враховуючи клопотання жителів сіл Вереміївки, Жовниного, Кліщинців, Тимченків Глобинського району Полтавської області, їх територію включено до складу Золотоніського району (з січня 1965 р. до Чорнобаївського району) Черкаської області. 29 грудня 1965 року Великокохнівську селищну раду передано у підпорядкування Кременчуцькому міськвиконкому. При спорудженні Кременчуцької ГЕС, у зв'язку із затопленням чаші Кременчуцького штучного моря, основна маса жителів с. Ялинці Градизького району наприкінці 50-х – на початку 60-х р. XX ст. була переселена на територію Кременчуцького району, де збудували нове село під старою назвою. 28 жовтня 1966 року рішенням облвиконкому центр Пухальщинської сільради Кременчуцького району перенесено в с. Ялинці, а сільраду перейменовано в Ялинцівську. 7 грудня Максимівську сільраду Глобинського району передано до складу Кременчуцького району. Відбуваються й подальші подібні зміни в адміністративному поділі в межах сільрад, перейменування низки населених пунктів у зв'язку з укрупненням районів. Але масове несерйозне перейменування без врахування історії, призвело до ліквідації сотень давніх топонімів, які складалися історично й існували протягом віків.

          Станом на 1 січня 1968 року область поділялася на 25 районів. У її межах було 12 міст (2 обласного підпорядкування та 10 районного), 18 селищ міського типу, 3 робітничі селища та 2 224 сільські населених пункти, підпорядковані 18 селищним і 378 сільським радам

       І упродовж наступних десятиліть територія Полтавської області залишалася незмінною – 28,8 тис. км, як і кількість сільських районів – 25. Кілька міст, що відігравали важливу роль у житті краю, межі яких розширювалися, а кількість населення зросла, було віднесено до категорії міст обласного підпорядкування: Лубни Указом Президії Верховної Ради від 20 березня 1972 року, Миргород — Указом від 6 грудня 1976 р.; смт Комсомольськ Указом від 24 квітня 1972 року віднесено до категорії міст районного підпорядкування, а Указом від 6 квітня 1977 року — до категорії міст обласного підпорядкування. Таким чином, на 1 січня 1978 року на території області було 5 міст обласного підпорядкування – Полтава, Кременчук, Лубни, Миргород, Комсомольск. До категорії міст віднесені селища міського типу: Указом від 16 грудня 1976 р. Глобине, а Указом від 28 березня 1977 р. – Червонозаводське.

        Відповідно до Закону України про декомунізацію у 2016 році у назвах населених пунктів, які мали ідеологічне забарвлення, відбулися зміни. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 19 травня 2016 року №4085 м. Комсомольськ отримало назву Горішні Плавні, водночас назви змінили й інші 13 населених пунктів області.

        Із набуттям чинності Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» відповідно до Постанови Верховної Ради України від 19 вересня 2024 року №12043 нові назви отримало 11 населених пунктів краю.

        Під час проведення адміністративної реформи Верховна Рада України ухвалила Постанову № 807–IX від 17.07.2020 «Про утворення та ліквідацію районів», згідно з якою було ліквідовано низку районів та утворено нові. Від 17 липня 2020 року Полтавська область складається з 4 районів та 60 територіальних громад (Полтавський, 24 громади; Лубенський, 7 громад; Миргородський, 17 громад; Кременчуцький, 12 громад). Полтавська область займає друге місце в Україні за кількістю сільських населених пунктів — 1826. Середня густота населення — 56,29 осіб/км.

Джерела: Полтавщина. Енциклопедичний довідник. За ред. А. В. Кудрицького. К.: «Українська Енциклопедія». – 1992. – 1024 с.; Полтавщина у Великій Вітчизняній війні. 1941-1945 рр. (до 65-ї річниці Перемоги над фашизмом / Редколегія: Білоус Г. П., Гінзбург О. П., Гудим В. В., Момот І. М., Пархоменко В. О., Пустовіт Т. П.; упорядники: Білоус Г. П., Коротенко В. В., Пустовіт Т. П., Томенко В. В., Яненко З. П. Видавець: Державний архів Полтавської області.  – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2010. – 340 с.; Полтавщина: влада на історичних паралелях» / Співвидавці: Полтавська обласна державна адміністрація, Полтавська обласна рада, Державний архів Полтавської області, Полтавський краєзнавчий музей, Центр по дослідженню історії Полтавщини. Видання друге, перероблене і доповнене. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – 400 с.; Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012): довідник з історії адміністративно-територіального поділу / Редкол.: Білоус Г. П., Білоусько О. А., Гудим В. В., Литвиненко О. І., Момот І. М., Пустовіт Т. П., Яненко З. П.; упоряд. Васильєва Ю. О., Жук  В. Н., Коротенко В. В., Мокляк В. О., Пустовіт Т. П. (керівник), Суховська З. М., Яненко З. П. Співвидавці: Полтавська обласна державна адміністрація, Полтавська обласна рада, Державний архів Полтавської області. – Вид. друге, перероб. і доп. – Полтава. – ТОВ «АСМІ», 2012. – 400 с.; Полтавській області – 75 років: збірник документів та матеріалів / редкол.: Білоусько О. А., Гінзбург О. П., Гудим В. В., Пархоменко В. О., Пустовіт Т. П.; упоряд.: Васильєва Ю. О., Говорун Ю. М., Дудяк І. В., Коротенко В. В., Пустовіт Т. П. (керівник) – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2013 – 260 с.; Іщенко І. «Полтавщина входить до п’ятірки лідерів  серед областей за обсягами інвестицій» // Зоря Полтавщини. – 2018. – 6 листопада. – №162-163(23284-23285). – С. 4